Можна сказати – у полон я не потрапив випадково.

 Російська мова Англійска мова
Флаг РоссииФлаг Соединенных Штатов
Scan777

Автор ілюстрації: Роман Плакса.

Ми продовжуємо цикл статей «Спогади полоненого» про жах, який пережили українські полонені, перебуваючи у місцях несвободи так званих «ЛНР» та «ДНР». Кожна розповідь ґрунтується на правдивій історії, яку було отримано членами ГО «Мирний Берег», в ході фіксації порушень прав людини в зоні військового конфлікту на Сході України. Спілкуючись із звільненими, ми дійшли висновку, що навіть близькі та рідні не завжди знають і розуміють, що довелось пережити колишнім полоненим. Саме тому ми і ділимося з вами історіями, про які зазвичай мовчать… З етичних міркувань ми не завжди називатимемо правдиве ім’я головного героя, та всі інші відомості, факти та обставини ми залишаємо без змін. Публікуватимуться матеріали на сайті ГО «Мирний Берег» http://mb.net.ua у рубриці «Спогади полоненого» один раз на тиждень. Кожна стаття буде виходити лише за згодою звільненого.

Сьогоднішня наша розповідь є не зовсім звичною, та все ж ми не могли не розповісти вам цю історію.

Події відбувалися у другій половині серпня 2014 року поблизу с. Грабське, Амвросіївського району, Донецької області. Микола, як і інші військовослужбовці ЗСУ, отримав дозвіл на вихід з оточення – Іловайського котла, в ході якого розгорнулися запеклі бойові дії між українськими Збройними силами та підрозділами МВС з одного боку, та збройними формуванням терористичної організації ДНР і російських збройних сил — з іншого.

Начебто була домовленість – «Зелений коридор». Батальйон «Донбас» мали більше 20 полонених [військовослужбовців ЗС Російської Федерації], як підстраховку. Та це ні на що не вплинуло. Казали, що буде зелений коридор, та нажаль усе вийшло навпаки.

 Колона в якій виходив Микола розтягнулася на 1,5 км. У якийсь момент хлопець вирішив помінятися місцями в автомобілі з іншим вояком і сів на пасажирське сидіння поруч із водієм, хоча чудово розумів, що це місце є одним з найнебезпечніших, так як воно найлегше прострілювалось снайперами. Ішли обстріли, усі розуміли, що противник порушив домовленості. Про те, що сталося далі Микола пам’ятає вибірково.
 Свідомість моя відключилася, тіло стало наче залізобетонне. Ні пальцями, нічим не міг поворушити. Усе потемніло, нічого не чув, нічого не бачив.
 Микола отримав кульове поранення в голову, друга куля зачепила плече, пробивши ключицю, на тілі військового були численні опіки.
 Ніхто не міг подумати, що у мене в голові куля застрягла. Думали, я вже на тому світі, але за другим разом пульс прощупався. Я жив!!! Куля калібром 5,45 прошила каску. До речі, я часом забуваю,яка пам’ять залишилася [посміхається і показує нам ту саму кулю, тепер вона завжди з хлопцем - висить на мотузочку на шиї]. Завдяки лікарю ось ця куля, що була в голові. Пробила лівий вісок…, на знімках є. Отвір був діаметром як тенісний м’яч.
10562952_68917612

"Мої сусіди" автор Наталія Мелесь

 Навколо було багато 200-их та 300-их, усе палало, йшли обстріли. Миколі пощастило. Його та ще чотирьох наших військовослужбовців підібрав місцевий житель і власним автомобілем вивіз з поля бою до найближчої лікарні у м. Старобешеве. Там медики переодягли усіх у цивільний одяг – це був єдиний шанс спасти життя пораненим. З усієї групи медичну допомогу було надано лише Миколі, його стан був найгіршим. Та залишати хлопця в лікарні медики побоялись. Долю військового знову вирішив випадок. Ополченці викликали швидку для місцевої жительки, яка теж була поранена, на цій швидкій Миколу завезли у лікарню в м. Донецьк.

В історії хвороби записали, що хлопець місцевий житель. Операцію зробили у той же день.

 Я проснувся голий-босий, без нічого. Медсестра принесла труси, футболку, штани. Взуття не було, потім правда дали якесь жіноче. Мені сказали по-українськи не говорити, з палати не виходити. В сусідній палаті було чоловік вісім сепаратистів, вони не боялися на вулицю виходити. Хотілося курити, і одного разу я прислухався, наче нікого не було. Я вийшов, присів, цигарку в зуби. І тут виходять два сепари, один з них питає: «Ты что, из ополчения?» я тільки головою кивнув.
 Лікар, що провів операцію, дав Миколі телефон, щоб той міг зв’язатися з рідними. Перебування військового у лікарні було небезпечним як для нього самого, так і для медика. Тому останній дав Миколі чотири дні, аби його забрали з лікарні, довше він прикривати хлопця не міг. Військовий телефоном розповів усе батькові, той повідомив волонтерів і так розпочалася операція по вивезенню.
За це взялися серйозно. Волонтери зв’язалися між собою і вже за кілька днів по мене приїхали. Лікар вспів віддати знімки і вирвати з історії хвороби аркуш. Ризик був дуже великий. Ні паспорта, ні копій документів.
 Вивозили Миколу донецькі волонтери. Він лежав на задньому сидінні автомобіля. Проїхали не один блок-пост, на останньому машину поставили на сторону.
 Я чув інтенсивний рух бронетехніки. Машина стоїть на стороні, задня дверка відкривається… Я голову припідняв і кажу: «Привет, братуха!», він очима поводив і відпустив нас. Волонтери забрали мене до себе. Я у них ночував, вони були подружжям. Чоловік – європеєць. Хотів тут відкрити бізнес та обставини змінились, вони втратили все. Він багато розповідав, та пам’яті в мене мало залишилось. Хотів би я їх зустріти. 
 Далі Миколу передали дніпропетровським волонтерам, які і вивезли його на українську сторону. Там на хлопця вже чекали волинські волонтери, вони завезли пораненого в м. Дніпрпетровськ у лікарню. Усього в звільненні військовослужбовця брало участь більше 20 активістів. Миколі пощастило, за його лікування взялися медики із Канади, вони поставили хлопця на ноги і дали йому шанс на друге життя. Зараз Микола очолює районну організацію, що об’єднує між собою колишніх АТОшників. Микола займає активну громадську позицію, допомагає демобілізованим добиватися своїх прав, турбується про тих, хто на передовій. Під час нашого спілкування Микола не раз подякував долі, за те що послала йому добрих людей на ворожій території… Хто знає, яким би був кінець цієї історії, якби не місцевий житель, що витягнув із поля бою; лікар, який лишився вірним клятві Гіпократа; волонтери, що ризикували власним життям, заради спасіння українського воїна.
Не будь лише сином свого батька. Будь людським сином!!!» - саме так я закінчую сьогоднішню статтю. Як завжди вірю у те, що справедливість переможе!!!
©2015 Катерина Віжевська, для ГО «Мирний Берег»
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на ГО «Мирний Берег» в першому абзаці.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *