Геноцид Росії руками В.Путіна через насилля, терор, зраду і тотальний обман.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, давньої та середньовічної історії України Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки Рудянин Іван Петрович
  Вивчення новітньої історії формування Російської Федерації як самостійної, незалежної держави неможливо здійснювати без дослідження ролі і впливу її керманичів, відомих політичних і військових діячів, роботу яких було покладено в основу відновлення провідної ролі РФ на міжнародному рівні. Більшість подій, які відбувалися протягом 90-х – початку 2000-х років в Росії і навколо неї носять переважно трагічний зміст і це невипадково. Для російської влади, а саме для її політичних еліт, народ в остаточному розумінні цього слова був ні чим іншим як засобом досягнення виключно своїх цілей, у т. ч. конкретними політичними фігурами найвищого рівня РФ. Але про все по порядку.
Після подій, що відбулися у Москві в серпні 1991 року, до влади прийшов на той час амбітний і добре відомий політик Борис Миколайович Єльцин, який основним лозунгом своєї політичної роботи визначив розвиток російської держави у найважливіших сферах діяльності суспільства, забезпечення конституційної законності і процвітання РФ як впливового суб'єкта міжнародних відносин. Однак, через існуючі економічні протиріччя у владних верхах Кремля, з’явилися невдоволені, які не бачили сенсу у створенні правової держави з чітко визначеною конституцією, дієвими механізмами виконання положень (статей) цього основного документу, правами і обов’язками президента і усього державного апарату, у т.ч. і у віддалених регіонах новоствореної країни, особливо на її "нафтових" теренах. Таким чином сформувалися перші засади для організації протидії законній владі РФ у вирішенні ключових завдань – акумулюванні коштів у державний бюджет за рахунок порядку і чіткого контролю в реальних секторах економіки. Шляхом прихованого протистояння, діючі опозиціонери вдалися до посилення антидержавних настроїв на Північному Кавказі і в окремих республіках та регіонах колишнього СРСР, зокрема в Осетії, Чечні, Інгушетії та Дагестані. При цьому, основний розрахунок невдоволених російських політичних еліт було зроблено на релігійний екстремізм у поєднанні з розпалюванням національної ворожнечі серед місцевого населення у дусі антиросійського виховання молоді. Зазначене знайшло підтримку з боку окремих арабських країн, таких як Саудівська Аравія, Кувейт, Пакистан та інших держав, які зацікавлені в послабленні ролі офіційного Кремля на міжнародному рівні. Вказане протистояння здійснювалось за непрямої підтримки лідерів сепаратистських рухів в РФ, одним з яких був добре відомий в РФ та поза її межами депутат російської Держдуми Борис Абрамович Березовський. У свій час цей політичний діяч долучився до матеріальної допомоги лідерам так званої Ічкерії. За вказаних умов в РФ склалася ситуація, за якої тодішнє керівництво мало визначитись у вирішенні питання стабілізації ситуації на Північному Кавказі мирним або ж силовим методом у вигляді проведення контр-терористичної операції для забезпечення конституційного порядку в Чечні. Завдяки близькому оточенню російського лідера, в першу чергу Б.Березовського, був обраний саме силовий варіант рішення "чеченського" питання у вигляді Першої чеченської війни, яка по суті, не принесла для Москви очікуваного результату і ще більше загострила ситуацію у вказаному регіоні та в державі вцілому. Після підписання принизливого для РФ, і особливо для її ЗС "Хасавюртівського договору" між Москвою та об'єднаними силами Ічкерії російська армія була остаточно деморалізована і виснажена у повному обсязі, що призвело до різкого відтоку кадрів із ЗС Росії. Згодом, саме цей фактор в негативному плані відобразиться на подальших подіях в РФ, пов'язаних з кривавим встановленням влади в цій державі. А поки що, у 1999 році Росія готувалася до зміни керівництва країни. Прелюдією цього процесу стало призначення на посаду прем’єр-міністра РФ на той час маловідомого в російському політикумі Володимира Володимировича Путіна, людину із "темною" біографією, яка працювала спочатку в радянському КДБ, була фігурантом корупційних скандалів в оточенні тодішнього градоначальника Санкт-Петербурга А.Собчака, а згодом і очолила ФСБ Росії.
 Не маючи достатнього політичного рейтингу, а також відчуваючи гостру необхідність у підтримці своєї персони з боку кремлівських чиновників В.Путін, будучи кадровим офіцером, вирішив заручитись підтримкою силового блоку РФ, в першу чергу армії, міліції та спецслужб. Однак, для цього необхідно було забезпечити виправдану в очах російського суспільства довготривалу діяльність останніх, яка б в достатній мірі фінансувалася з держбюджету і передбачала збільшення видатків на російські оборонні відомства. І відповідний варіант було знайдено – ведення локальної війни проти екстремістських угрупувань з одночасним відстороненням від влади "непідконтрольних" чиновників з кабміну, які підтримували діяльність бойовиків на території усього Північного Кавказу і не входили до політичної когорти "Пітерського клану". Так сформувались перші засади для проведення Другої, майже десятилітньої "
Призначення В.Путіна прем'єром Росії невипадково співпало з початком проведення в Дагестані великомасштабної операції федеральних сил проти бойовиків. Путін очолив цю операцію, яку потрібно було "виправдати" в очах сотень тисяч росіян і міжнародних оглядачів. І таке виправдання віднайшлося. Так, 4 вересня 1999 в результаті підриву замінованої машини завалилися два під'їзди житлового будинку в дагестанському Буйнакську. 8 вересня в Москві на вулиці Гур'янова підірвали дев'яти поверховий будинок. 13 вересня пролунав вибух на Каширському шосе. 16 вересня у Волгодонську рвонула вантажівка, зачепивши дев'яти поверховий будинок. Ланцюжок вище перелічених катастроф забрав понад 300 життів пересічних росіян. До цього часу не з’ясовано обставини терактів, не знайдені замовники і безпосередні виконавці злочинів, хоча російська влада має потужний силовий блок. Паралельно з розслідуванням злочинів у повністю контрольованих державою мас-медіа здійснюється дискредитація керівників силових відомств країни, а також лідерів Чечні, які ніби то і стали замовниками та виконавцями вищезгаданих злодіянь. Вказаними діями російська влада на чолі з В.Путіним досягнула три головні мети. По-перше, було створено цілком реальне підґрунтя для політичної кар’єри В.Путіна у вигляді проведення контр-терористичної операції на території Дагестану, а згодом і в самій Чечні. По-друге, відбулась "природна" зміна керівників силового блоку РФ на "лояльних" до влади посадовців. По-третє, з’явилась формальна підстава для "чистки" державного апарату у контексті реформування влади з одночасною націоналізацією приватного сектору економіки. У такий спосіб російські можновладці забезпечили собі право відстоювати власні економічні і політичні інтереси в зоні особливого інтересу - на Кавказі і надійно закріпитись у стінах Кремля.
Проведення Другої антитерористичної операції Федеральними військами в Чечні у вересні 1999 року блискавичною назвати важко, в першу чергу з огляду на втрати, однак у порівнянні з попередньою військовою кампанією, бойові дії були виконані набагато якісніше, хоча позитивні результати і в "першій" і в "другій" чеченських війнах були досягнуті, завдяки грамотності таких генералів як: Лев Рохлін, Віктор Казанцев, Володимир Шаманов та Генадій Трошев і самовідданості, а подекуди і героїзму офіцерського і рядового складу ЗС РФ. Вказані воєначальники виявились справжніми фахівцями своєї справи. Завдяки їхнім зусиллям усі поставлені державою завдання ЗС РФ виконали. Однак, катастрофічне становище на той час російської армії проявилось в іншому плані і в дуже незручний для новообраного президента Росії час, а саме на півночі країни - в далекому Відяєво, коли під час військових навчань за досі нез’ясованих обставин затонув атомний підводний ракетний крейсер К-141 "Курськ" з екіпажем 118 моряків. В.Путін не дав чіткої відповіді про причини і винуватців аварії, однак коментарі членів сімей загиблих моряків і журналістів, повідомлення фахівців-підводників дають підстави припустити, що АПРК К-141 "Курськ" затонув у наслідок неналежної експлуатації підводного човна через банальне недофінансування ВМС РФ.
 У жовтні 2002 року чеченські терористи захопили культурний центр на Дубровці в Москві, де тоді проходив мюзикл "Норд-Ост". Після триденних переговорів будівлю взяли штурмом, закачавши всередину газ. Загинули від 130 (офіційна оцінка) до 174 чоловік (підрахунки громадських працівників), більше 700 постраждали. Суперечки щодо професіоналізму дій спецслужб, складу газу, ненадання медичної допомоги та організаторів теракту тривають до цього часу. Через рік після трагедії на Дубровці Путін заявив на зустрічі з іноземними журналістами: "Ці люди загинули не в результаті дії газу, бо газ не був шкідливим, він був нешкідливим, і він не міг заподіяти будь-якої шкоди людям. Люди стали жертвами низки обставин: зневоднення, хронічних захворювань, самого факту, що їм довелося залишатися в тій будівлі. І ми можемо сказати, що під час операції не постраждав жоден заручник". Після такої заяви громадська організація "Норд-Ост" подала на В.Путіна до суду, звинувативши його у брехні, але російські суди позову не прийняли.
В жовтні 2003 був заарештований Голова правління ЮКОСу Михайло Ходорковський, власність якого було просто незаконно націоналізовано чинним керманичем Кремля. Ходорковський і його найближчий партнер Платон Лебедєв відсиділи під вартою більше десяти років і були амністовані В.Путіним тільки наприкінці 2013 року. Глава служби безпеки ЮКОСу Олексій Пічугін відбуває довічне ув'язнення, а юрист компанії Василь Алексанян помер за нез’ясованих обставин.
Згодом, відбулися не менш жорстокіші подій в сучасній історії РФ, до яких так або інакше причетний чинний лідер Кремля В.Путін. Мається на увазі теракт в Беслані (наслідок війни в Чечні, загинуло 334 людини), вбивство відомого в РФ та поза її межами журналіста Анни Політковської, отруєння колишнього співробітника ФСБ РФ Олександра Литвиненка, арешт учасників мирного протесту на "Болотній площі" в Москві, відміна пенсійних реформ, втручання РФ у внутрішній конфлікт в Грузії і безпосередня участь Кремля у військових діях в серпні 2008 року і, врешті-решт, у 2014 році військове вторгнення РФ в Україну з поетапною анексією АР Крим і військовою підтримкою незаконних збройних формувань (НЗФ) "ДНР" та "ЛНР", що діють в окремих районах Донецької та Луганської областей.
З цього моменту доцільно детально охарактеризувати роль і місце В.Путіна в подіях, що відбуваються в Криму та на сході України і які стосуються захисту її національної державності і суверенітету.
 Не приховуючи своїх геостратегічних намірів стосовно України, Кремль продовжує впливати на розвиток ситуації в нашій державі, всіляко забезпечуючи ескалацію конфлікту, при цьому не завдаючи собі клопоту модифікувати інспіровані провокації до сучасних реалій. Так, гасла на кшталт "Фашизм не пройде" були використані ще під час невдалого путчу ГКЧП у Москві, де народні маси були задіяні для зміни влади і формування вигідної картинки для іноземних ЗМІ. Ідентичні лозунги Москва використала і під час процедури анексії Криму, коли відповідними надписами були оформлені рекламні щити у ключових містах півострову, організований неправомірний референдум, перетягування на свій бік частини командування ВМС України з подальшим блокуванням підрозділів ВМС та берегової охорони ЗСУ, котрі дислокувались на території АРК.
Після анексії Криму Білокам'яна зосередила увагу на дестабілізації ситуації на материковій частині України і через агентів впливу та з використанням диверсійних груп спробувала забезпечити реалізацію проекту "НОВОРОСІЯ" у південно-східних областях нашої держави. Однак через низку обставин, у тому числі неякісну роботу російських спецслужб, заангажованих ЗМІ, а також активну протидію як українських спеціальних відомств, так і пересічних громадян, запланований Москвою сценарій не здійснився. То ж В.Путін вдався до реалізації частини відпрацьованого плану, а саме створення двох псевдо республік "ДНР" та "ЛНР" з правами автономії у складі України. Однак, ситуація дещо вийшла з-під контролю і конфлікт на Донбасі набув вигляду в’яло текучого з веденням позиційних бойових дій на лінії розмежування. Пізніше були сформовані умови для проведення діалогу учасників конфлікту у вигляді "Мінських переговорів", однак очікуваного результату (повного припинення вогню і відведення важкого озброєння з лінії зіткнення) в повній мірі досягнуто не було. Таким чином, говорити про те, що "Мінськ" працює наразі підстав немає, хоча Україна від цього діалогу має низку переваг. По-перше, Київ виграв декілька місяців для переозброєння власного війська. По-друге, "Мінський діалог" став формальним приводом для посилення міжнародних санкцій на Москву у зв’язку із невиконанням останньою погоджених параграфів перемовин.
Завдяки Мінському діалогу, злагодженій роботі українських дипломатів, спецслужб, ЗМІ, громадських і волонтерських організацій і небайдужості пересічних громадян, В.Путіну не вдалось переконати міжнародне суспільство у тому, що в Україні триває громадянська війна, у якій беруть участь виключно українці, що виявили бажання відстоювати свої права і свободи зі зброєю у руках.
Коментуючи бойові дії на сході України, В.Путін неодноразово заявляв у своїх промовах російським і зарубіжним ЗМІ, що в нашій державі здійснюється геноцид частини російськомовного населення, яка не згідна з діями влади і ніби то вимушена відстоювати свої права і свободи. При цьому, В.Путін різко засудив проведення АТО, наголошуючи що проти звичайних громадян київські власті використовують важкі типи озброєння і навіть авіацію, що неприпустимо в даному випадку. Однак російський лідер чомусь забув озвучити характер проведення антитерористичної операції в Чечні, коли командування ЗС РФ використовувало важкі типи озброєння і ту ж саму авіацію проти "мирних" ополченців в Чечні і Дагестані, а згодом і віроломного входження російських військ в Цхінвал та в інші райони незалежної Грузії.
 У свою чергу деякі російські політики продовжують закидати Україні провину щодо участі її громадян у двох "чеченських" війнах на боці НЗФ. При цьому, основним доказом російська сторона вважає діяльність представників УНА-УНСО на боці чеченських бойовиків. Однак зовсім не береться до уваги той факт, що УНА-УНСО не були і не є регулярними військовими частинами ЗС України, а лише громадськими організаціями з певною ідеологією. Натомість на боці НЗФ "ДНР" та "ЛНР" воюють регулярні підрозділи ЗС Росії в ході проведення подібної за своїм змістом і масштабами антитерористичної операції. Очевидно, що В.Путін і його політична команда не мають морального права засуджувати дії української влади у відношенні до незаконних збройних формувань і особливо щодо їхніх лідерів та ватажків озброєних загонів так званих "ополченців" в межах території України.
Поряд з невдалими операціями Кремля в Україні, в Росії поступово посилюються антидержавні настрої, як у віддалених, регіонах, так і в столиці. Приводом для "антипутінських" мітингів стала, скоріш за все, не війна на Сході України, а суттєве погіршення якості життя населення РФ на фоні тотальної заборони свободи слова. Люди все частіше стали виказувати протести у соціальних мережах та в ході масових акцій протесту. Цим спробувала скористатись мало-чисельна російська опозиція. Однак, і у даному випадку оточення В.Путіна вдалось до терору, фізично знищивши в лютому 2015 року основного опозиційного Кремлю кандидата на майбутніх президентських виборах в РФ Бориса Нємцова.
Вбивство колишнього депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова, в минулому соратника В.В.Путіна, у Києві також слід розглядати як акт помсти і залякування з боку російського лідера усіх бажаючих з його "команди" виїхати з Росії і надавати покази міжнародним слідчим органам проти існуючого авторитарного режиму в РФ. Смерть Д.Вороненкова є демонстративною політичною розправою над тими політиками, які вбачають у В.Путіні національну загрозу для Російської Федерації, і це вже не викликає сумнівів ні у кого. Однак, не всі ще розуміють, що цією та подібними акціями Кремль лише консолідує міжнародне суспільство в думці щодо необхідності збереження та посилення політико-економічного тиску на РФ як країну-агресора, де не діють демократичні цінності, права і свободи її громадян, правосуддя, свобода слова та інші аспекти, без яких не може існувати насправді вільна держава (нація) в широкому розумінні цього слова.
Прагнучи уникнути в майбутньому покарання за скоєні злодіяння всередині країни та поза її межами, російський лідер В.Путін вдавався і продовжує вдаватись до фізичного усунення незручних для себе політичних фігур, державних діячів, активістів, журналістів, у т.ч. керівників сепаратистських рухів на території України. Так, за нез'ясованих обставин пішли з життя командири ЗС РФ генерали Л.Рохлін (1998), О.Лебідь (2002), Г.Трошев (2005). До цього часу незрозумілою є смерть колишнього лідера Чечні А.Кадирова у 2004 році. В ході військової інтервенції ЗС РФ в Україну В.Путін продовжує діяти за "старою" схемою, усуваючи командирів бойових підрозділів НЗФ "ЛНР" та "ДНР", серед яких доцільно назвати Олексія Бєднова (командир групи "Бетмен"), Євген Іщенко (народний мер Первомайська) Олексій Мозговий (командир групи "Призрак"), Павло Дрьомов (командир "Першого козачого полку ім. Платова"), Євген Жилін (лідер групи "ОПЛОТ") Генадій Ципанков (прем’єр міністр "ЛНР"), Арсеній Павлов (командир групи "Спарта"), Валерій Болотов (перший очільник "ЛНР"), Михайло Толстих (командир групи "Сомалі") і це ще далеко не увесь список жертв Кремля. Однак, усіх цих терористів об’єднує одна обставина – всі вони розпочинали війну на Донбасі за неофіційної підтримки РФ. Зазначені ватажки НЗФ володіли компрометуючою інформацією стосовно участі Росії у війні в Україні і очевидно були небезпечними для Москви. Всі інші, які згодом очолили бойові підрозділи НЗФ, не володіють інформацією в тій мірі, якою володіли їхні попередники. Таким чином, влада РФ в "найкращих традиціях" сталінських часів зачищає власні злочини, а точніше прорахунки в спецоперації під умовною назвою "Руська Весна", що повністю не відбулася в Україні.
Як показує хід і хронологія вищевикладених подій, що мали місце в новітній історії Російської Федерації, політична кар'єра В.Путіна сформована на терорі, насиллі, крові і тотальному обмані своїх співвітчизників та інших народів. Я навмисне не зупинявся на аналізі нез’ясованої причини падіння борту № 1 Польщі під Смоленськом у квітні 2010 року, безпосередньої участі РФ у 2015 році у військовому конфлікті в Сирії, збитті боїнгу МН-17 Малайзійських авіаліній з території тимчасово підконтрольній НЗФ "ДНР" під Торезом і загостренні зовнішньополітичного діалогу РФ з низкою сусідніх держав, які потерпали або продовжують потерпати від свавілля "путінського" авторитарного режиму. Вказаним матеріалом я у жодному разі не хочу образити російський народ, який так само як і український страждає від політичної недалекоглядності чинних керівників Кремля, діяльність яких заважає розвитку і процвітанню власної держави на благо її населення. Російське суспільство, так само як і будь-яка нація, прагне жити у процвітаючій країні в якій діють чесні і справедливі суди, функціонує якісна освіта і медицина, працює по справжньому вільна преса, діє свобода слова і вибору. Однак, усьому цьому заважає постать В.Путіна, який вочевидь не здатен зрозуміти великий гріх насилля над своїм суспільством, частиною якого він себе й досі вважає. Маю надію і щиро сподіваюсь, що Великий російський народ врешті решт опам'ятається, зрозуміє головну причину своїх страждань і болі, скине діюче ярмо диктатури і почне стрімко розвиватись і процвітати за законами розвинених держав…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *