Все чого хочу – це повернутися до жінки та дитини!

 Російська мова Англійська мова
Флаг РоссииФлаг Соединенных Штатов
впа

Автор ілюстрації: Сергій Захаров.

Ми продовжуємо цикл статей «Спогади полоненого» про жах, який пережили українські полонені, перебуваючи у місцях несвободи так званих «ЛНР» та «ДНР». Кожна розповідь ґрунтується на правдивій історії, яку було отримано членами ГО «Мирний Берег», в ході фіксації порушень прав людини в зоні військового конфлікту на Сході України. Спілкуючись із звільненими, ми дійшли висновку, що навіть близькі та рідні не завжди знають і розуміють, що довелось пережити колишнім полоненим. Саме тому ми і ділимося з вами історіями, про які зазвичай мовчать… З етичних міркувань ми не завжди називатимемо правдиве ім’я головного героя, та всі інші відомості, факти та обставини ми залишаємо без змін. Публікуватимуться матеріали на сайті ГО «Мирний Берег» http://mb.net.ua у рубриці «Спогади полоненого» один раз на тиждень. Кожна стаття буде виходити лише за згодою звільненого.
Історія Ореста є типовою для багатьох військовослужбовців ЗСУ, яким довелося пройти полон. Орест та його побратими потрапили у місця несвободи в результаті оточення. Наприкінці серпня 2014 року об*єкт, на якому несли оборону хлопці, став епіцентром гарячих подій. Цей епізод однозначно є одним з найстрашніших у цій війні. Зародився Іловайський котел. П*ять діб поспіль вогонь не припинявся. З піхотою ще якось перестрілювались, проти танків зброї не було…, ховались по бліндажах, окопах, хтось бігав. Ворожі танки підійшли впритул. Артилерійський обстріл не вщухав.
Особливих наказів не було. Ми спостерігали. – Згадує Орест. Коли танки почали підїздити ближче, ми побачили, що це «Т-72» – російські танки, у нас на озброєнні таких не було. Я бачив три танки в різних місцях…, було зрозуміло, що ми у оточенні і залишилося не багато часу до того, як нас порозбивають або візьмуть у полон.
Чи покинути бліндаж, чи ні? Такого вибору перед бійцями ніхто не ставив. Командир ворожого танку пригрозив зробити братську могилу, тож довелось здаватись. Невдовзі Орест зрозумів, що потрапив в полон до російських збройних сил. Називали вони себе псковською дивізією. Розмовляли бойовики з чітким російським акцентом, мали російську зброю і техніку, носили російську «піксельку». Окрім Ореста в той день у полон потрапило ще багато військовослужбовців ЗСУ, всіх зібрали у кукурудзяному полі. Разом близько 120 людей.
З місця затримання до поля нас вели пішки. Йшли ми десь 20-30 хвилин. Нас не зв*язували. Я ішов босим, так як взуття у мене перед тим забрали. Навколо нас шли конвоїри, їх було більше 30. Нам не пояснювали ніяких причин затримання... Яка причина може бути під дулом автомату? Російські вояки нас запитували, навіщо ми прийшли. Деякі відважні хлопці перепитували у них, для чого вони прийшли, адже це - українська земля, а не російська…. За це і по голові отримували. Били тих, хто заходив у словесний конфлікт. Били ногами, кому перепало у голову, кому по нозі, кому під ребра…
 Полоненим військовослужбовцям не давали ані їжі, ані води. Порятунком для хлопців стало баштанове поле, що було зовсім поряд.
Спочатку нас утримували у полі, в кількох кілометрах від селища Дзеркальне. У кукурудзі ми просиділи три дні. Без їжі, без води. Нам пощастило, що поряд був баштан з кавунами. Дозволяли кільком людям ходити на цей баштан і приносити звідти кавуни – це ми і пили і їли. Спали ми на землі. В туалет відпускали у корчі, ходили ми по одному, але конвоїри стояли по колу і казали, щоб ми були в полі зору.
Через три доби приїхали КАМАЗи, усіх затриманих запакували в машини і повезли.
 
2

Автор ілюстрації: Сергій Захаров.

З поля до місця тримання нас везли трьома камазами через Росію до м. Сніжне. Камази були щільно затентовані, було дуже жарко. Дехто втрачав свідомість, допомогу їм ніхто, окрім нас не надавав. На дорогу нам не дали ні води, ні їжі. Навіть не дозволили взятии із собою кавуни. Їхали ми більше чотирьох годин. Ті хто сидів ближче до переду, крізь щілини у тенті бачили, як ми переїзджаємо через російський кордон. Ми їхали якимись полями та болотами. Коли ми виїхали на нормальну дорогу, то зустрічні машини були з російськими номерами.
 Привезли військовослужбовців у м. Сніжне Донецької області в будівлю колишнього відділку міліції. Про жахливі умови утримування в цьому місці ми вже розповідали в одній із попередніх історій. Жодних побутових умов, жахливе харчування, відсутність медичної допомоги, зневажливе та жорстоке ставлення з боку наглядачів та конвоїрів… Як розрахунок – примусові роботи…
Ми ходили на роботи. Нас поділяли на групи, хто які роботи буде виконувати. Були ті, хто виїздив розбирати завали у м.Сніжне. Головним по цих роботах був дядя Фєдя – старший по комунальним питанням, точно місцевий. Потрапити на роботи до дяді Фєді вважалося добре, бо там давали хороший обід. До нього завжди давали найбільше людей, він забирав десь 60 полонених автобусом в місто, там ділили на групи, до кожної групи приставляли по два охоронця з автоматами чи карабінами. Різні групи виконували різні роботи: розбирали завали, вставляли вікна, підмітали і прибирали вулиці…,різні роботи. Одного разу нас (усього семеро, усі з нашої 51ОМБР) на тиждень забрали…, якесь їхнє угрупування - шестеро ополченців – терористів - сепаратистів, усі були озброєні, ними керував хлопчина років 30, я його бачив одного разу, він привозив кисень для порізки металу. Вони завжди говорили, що ми до них прийшли і змусили взяти зброю до рук…… Нас віддали цим людям на список - під їхній розпис, щоб щодня не возити…, забрали нас десь на сім днів. Привезли в ближнє село на прикордонну заставу в 15-20км від м.Сніжне, неподалік російського кордону. Там ми жили в приміщенні прикордонної застави, нам дали матраци, щоб було на чому спати. Ми там і жили і працювали. Ми їздили різати металобрухт – згорівші танки, різні машини, там були розтрощені блок-пости…, нам казали, що це наші. Ми різали, розбирали і грузили усе на довгий бортовий камаз. Грузили руками, жодних спезасобів чи спецформи нам не давали. Камаз супроводжував легковий автомобіль, в якому їхало четверо ополченців, у камазі були водій та конвоїр, усі були зі зброєю – автоматами. Працювали ми більше восьми годин на день, як щастило, то в обід на блок-постах знаходили консерви, чи сухпайки, або ж ополченці брали щось перекусити, хліба кілька булок, води кілька бутилок. Нас постійно підганяли, не давали перепочити зайвої хвилини, ми могли відпочити лише коли вони оголошували перекур. Нас морально принижували, бувало заходили місцеві, могли обплювати, копнути. Якось, ми вантажили цеглу і я забарився. Шкіра на долонях зідрана так, що цеглину в руках не втримати. Наглядач побачив, що я затримуюсь і вдарив прикладом по спині.
На примусові роботи ходили майже всі полонені, звільнялися лише поранені та тяжко хворі. Місцеві ополченці вербували військовослужбовців ЗСУ, переманюючи на свою сторону різними благами…
На усіх роботах нам пропонували залишатися в так званій ДНР, казали перевозити туди сім*ї, обіцяли квартири, роботу. Я сказав, що все чого хочу – це повернутися до жінки та дитини… Мене нічого більше не цікавило на той момент…
 У полоні Орест пробув більше 30 днів, звільнили його в результаті обміну. Під час спілкування Орест був привітним, спокійним та відвертим. Він ні на що не скаржився…, нарікав лише на нерозуміння зі сторони людей, що раніше були найближчими для нього… Казав, що після повернення з пекла не має з ким поділитися пережитим. Дружину не хоче травмувати сумними історіями, а друзі роблять вигляд ніби нічого не сталося і з більшим задоволенням говорять про рибалку… Біля рідних та близьких Орест здавався самотнім, біль в його очах був дуже помітним. Кожного разу спілкуючись з військовослужбовцями, що пережили полон, я задаюсь питанням: Чому про проблему подолання психологічного бар’єру між тими хто пройшов пекло полону, і тими хто відчув на собі усі муки очікування з війни близької людини, в Україні нічого не чути? Чому нас, тих хто живе мирним життям, не вчать спілкуванню з тими, кому смерть дихала у потилицю?
Закінчую сьогоднішню статтю народною мудрістю: «Поділена радість подвійна, а поділене горе вдвічі менше… Удвох і плачеться легше…». Як завжди вірю у те, що справедливість переможе!!!/note]
©2016 Катерина Віжевська, для ГО «Мирний Берег»
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на ГО «Мирний Берег» в першому абзаці.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *